Ключ від Королівства

(Один раз навiть вхопила його за рукав – щоправда, вiдразу ж схаменулася. Ще подумае, що я боягузка!)

Ранiше менi здавалося, що в Королiвствi досить мало людей. А iх тут було стiльки, що могли затоптати – i оком не змигнеш. Майже всi чоловiки – бородатi, довговолосi, схожi не то на розбiйникiв, не то на рок-музикантiв. А жiнки всякi – i високi, i низенькi, й одягненi хто як: багатше й бiднiше, або чистенькi й акуратнi, а то такi опудала в лахмiттi – справжнiсiнькi тобi вiдьми! І всi воднораз галасують: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамницi, смiються, спiвають…

А вулицi? Хiба це вулицi? Та у нашiй школi коридори ширшi! А брукiвка? Горбата, щербата, з вибоiнами, дерев’янi черевики по нiй – цок-цок-цок! Кованi чоботи – бах-бах-бах! А тут ще й конi… Я б, наприклад, заборонила кiньми iздити у такiй тiснявi.

От-от наступлять копитом на ногу…

А запахи…

То димом потягне. То свiжим хлiбом. То сморiд такий, що хоч нiс затикай. Я спробувала дихати ротом, але вiдразу ж закашлялася – пилюка дерла горло.

І тоi ж митi сморiд наче вiтром здуло. Вiйнуло дивовижним запахом з моря – вiн був такий… свiжий, чудовий i незбагненний, як i це мiсто.

Менi стало лячно й водночас весело.

А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися – треба було стежити за Гарольдом, щоб не вiдстати. Отож перед очима в мене мелькали неначе кадри: ось дерев’яний човник у стiчнiй канавi… Пiдкова на брукiвцi… Коваль працюе просто неба, на вулицi (а гуркоту, iскри сиплються!), хлопчаки граються пiд ногами, i нiхто iх не топче – от що дивно.

Ми спускалися все нижче, ближче до моря, до порту, а вiтер все свiжiшав, натовп густiшав.

Гарольд узяв мене за лiкоть i втягнув у провулок – крiзь низьку арку в глинобитнiй стiнi. Тут майже нiкого не було. Огрядна жiнка вихлюпнула помиi з вiдра в канаву, байдуже зиркнула на нас i пiшла. Двое чоловiкiв пленталися вулицею, обiйнявшись i похитуючись. П’янi, чи що? Завернули за рiг, щезли з очей…

Вiкна дерев’яних будинкiв були закритi вiконницями.

Трое псiв лежали бiля низького ганку, а над входом вивiска – «Шинок «Чотири собаки».

– А де четвертий?

Гарольд скривився:

– Що?

– Тут написано – чотири.

Вiн глянув на вивiску, на собак, сплюнув:

– Не вiдволiкайся на дрiбницi. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всiлякi… ну, приблуднi люди. Та нам вони сьогоднi нi до чого…

– Як на мене – вони взагалi не потрiбнi…

– Не базiкай! У дальньому кутку на ганчiр’i сидить жебрак.