Господар колодязів

– Я кидаю, – сказав Господар.

Мiдна монета летiла метушливо, занадто швидко, без належноi урочистостi. Тьмяно брязнула об кам’яну пiдлогу, пiдстрибнула, впала знову, затанцювала, заспокоiлася.

– Тепер подивись, що там випало.

Юстин стояв, не рухаючись.

– Глянь, – сказав Господар. – Не нахилятися ж менi… Через таку мализну.

Юстин пiдiйшов до мiсця, де лежала монетка, замружився; накрив мiдяк долонею.

– Майбутнього все ще немае, – сказав за його спиною Господар. – Але долю твою вже вирiшено… Отже?

Юстин прибрав долоню, заздалегiдь знаючи, що побачить гордовитий профiль iз кривим, як у вiдьми, носом – профiль мертвого тепер Червонобрового.

Вiн помилився. Монета впала одиничкою догори.

Частина друга

На возi жовто-рожевою гiркою лежали яблука. Окремо – гiгантськi, з тих яблунь, де танцювали по веснi ельфушi. Окремо – звичайнi, але теж дуже великi, чистi, без единоi червивинки. Свiтало; Юстин виiхав затемна, щоб устигнути до початку базарного дня.

Наближалася осiнь.

Шкапа, позичена у сусiдiв iз хутора, прекрасно розумiла, що Юстин iй не господар i поганяти батогом не мае права, а тому йшла непоквапно – Юстин нiколи не бачив, як гуляють городянки по бульвару, але, ймовiрно, якраз таким прогулянковим кроком вони i походжають…

На передку воза погойдувався лiхтар. Жовте свiтло його вплiталось у сiрi сутiнки дня, що наближався.

Перед в’iздом до мiста Юстин зупинився бiля колодязя. Умився; мозолястi долонi майже не вiдчували дотику багатоденноi жорсткоi щетини.

…Попервах вiн усе коптив скельця, накладав саморобнi замовляння й дивився на сонце. І щоразу бачив рiвний бiлий круг, i щоразу залишався на тому самому мiсцi, тiльки одного разу, зопалу виклавши всi вiдомi йому заклинання, при поглядi на сонце вiдчув нiби удар по потилицi, впав i не вiдразу пiдвiвся.

Дiд спершу вмовляв його i втiшав. Потiм мовчав, удаючи, що нiчого не сталося. Потiм – це сталося пiсля черговоi спроби Юстина подивитися на сонце крiзь заговорене скло – дiд раптом збожеволiв.

Вiн, хто нi разу в життi не пiдвищив на вихованця голос, тепер кричав, лаявся, плювався i навiть замахувався на Юстина.

Юстин став цiлодобово пропадати на березi, у полi або в саду. Засинав на голiй землi, пiдхоплювався вiд дотику до плеча – але дотик щоразу виявлявся сном. Вiн виходив у поле, намагався приманювати ельфушiв; тi злiталися, зачувши манок – та, ледве угледiвши Юстина, кидалися врозтiч.

Дiд затих.