Цифровий, або Brevis est

– Тут можна курити, – сказав Арсен.

– Я не курю. Курцi вмирають молодими. Занадто успiшнi гравцi – теж. Ти пiдставився, коли залiз у мережу з клубу. Ура: ця помилка врятувала тобi життя.

– В якому сенсi?

Арсеновi було важко говорити: язик задерев’янiв i переповнював рот, наче юрба маршрутку в годину пiк. Вiн узяв зi стола чашку з охололим чаем i наказав руцi не тремтiти.

– У тому сенсi, що я тебе знайшов перший, – м’яко сказав Максим. – А не вони.

– Як я знаю, що ти – це не вони? І… хто вони такi?

Клац – над запальничкою здiйнявся довгий язик полум’я.

– Вони б не стали з тобою розмовляти. Промацали б, довiдалися, хто такий, потiм вивезли б у лiс i замочили. А перед тим перехопили б персонажа, щоб використати.

Арсенова рука з чашкою все-таки здригнулась. Максим задоволено примружився:

– Це не дитяча гра, от. У «Королiвському балу» останнiм часом крутиться така грошва, що ой-ой-ой… За Квiнi грае четверо, i курируе iх вiдома в бiзнес-колах особа. А ти – ти прогулюеш школу, тиняешся по Інтернет-клубах i торгуеш цуценятами?

Арсен мовчав.

– Я правду кажу? Доктор Веттi – це теж ти?

– Що тобi треба? – Арсен вiдчув себе загнаним у кут. – Вiд мене?

– Ти сам.

– У якому сенсi?!

Голоснiше зазвучала попсова пiсенька з бiлого динамiка над головою. Голосно смiялися двi тiтки за столиком навпроти. За барною стойкою впала й розбилася склянка.

– На жаль, я не людожер, – оголосив Максим, – i, на щастя, не педофiл. Ти менi цiкавий як гравець.

– Я?

– У своi чотирнадцять сопливих лiт ти професiйно манiпулюеш людьми.

Он як талановито вiдпрацював з Темним Блазнем: вирахував, купив i пiдставив Варяга. Якби з тобою грали за правилами – ти перемiг би без питань. Але в них iншi правила й iнша гра. У цiй грi прибити школяра – однаково, що стерти програму з диска.

– Ти грамотно мене залякуеш, – сказав Арсен. – За твоiм планом, я маю розм’якнути й кинутися до тебе по допомогу.

Максим знову клацнув запальничкою. Вогник пiдсвiтив його гостре, у дводеннiй щетинi лице:

– Арсене, ти тiльки не нервуйся.

Розслабся, прошу тебе. Я, як гравець, за тебе сильнiший, це природно, я досвiду маю бiльше. Ти вибач.

– Усе правильно, – Арсен раптом охрип. – Я зрозумiв… я вже розм’як i кинувся по допомогу. Ти мене виручив… заступився… i я дозволив одвезти мене додому, прямо попiд вiкна… Вiкна свiтилися… Батьки ледь не збожеволiли… Який же я iдiот.

Максим кивнув:

– Це не ганебно. У реалi ти шмаркач, що цiлком природно.