Цифровий, або Brevis est

Навмисне грабiжницький, обурливий, образливий указ. Його, звiсно, незабаром скасують – великi землевласники не дозволять на собi iздити. Але за тиждень-два, що указ дiятиме, скарбниця збере купу «зайвих» грошикiв. Вони пiдуть частково Канцлеровi, частково Квiнi на ii транспортний проект… Цiкаво, все-таки, Дiд Пiхто – ii вiртуал чи просто союзник?

Пролунав фiнальний гонг. Учасники Асамблеi, не дбаючи про належний вихiд iз залу, просто танули в повiтрi. Внутрiклановi наради тривали на iнших територiях. Арсен вiдчув, що в нього злипаються очi.

Вiн вийшов, деiнсталював гру й дуже ретельно пiдiбрав слiди, залишенi на компi. Сховав у внутрiшню кишеню флешку. Годинник повернув на п’яту ранку; хлопець-адмiн сонно постукував по клавiатурi – сидiв, напевно, в якомусь чатi. Мужик у жовтiй куртцi розвалився перед монiтором, закинувши ногу на ногу, погойдуючи ногою в кросiвцi.

Їх нiхто не чекае вдома, подумав Арсен. А менi куди тепер iти?

Додому.

Проста, затишна, така тепла думка. Ну звiсно, додому.

Вони там намучилися, видзвонюючи його, прислухаючись до крокiв на сходах. Додому, попросити пробачення, прийняти душ, поснiдати, напитися чаю… Виспатись у своему лiжку, i, прокинувшись, побачити комп’ютер на колишньому мiсцi…

Вiн устав – i похитнувся вiд раптового запаморочення. Пiдвал i мерехтливi екрани, на яких плавали, мiняючись, пухирi й квадрати скрiнсейверiв, низька бетонна стеля, огорожка, за якою нудьгував адмiн, вiдчиненi дверi в кiмнату-пiдсобку – все це здалося йому намальованим, нереальним, схотiлося додати монiторовi яскравостi, та замiсть цього вiн конвульсивно позiхнув i протер сльозавi очi.

– Уже йдеш? – запитав хлопець-адмiн метушливо й неприродно. Правильний текст о п’ятiй ранку був би: «Нарештi вимiтаешся, шмаркач…» Але Арсен занадто втомився, щоб надавати значення таким тонкощам.

– Усе, дякую, – вiн виклав на стiл грошi з кишенi, жмут м’ятих купюр, усе, що в нього було. – Я пiду.

– Одну хвилину.

Арсен i хлопець-адмiн озирнулись одночасно.

Мужик у жовтiй куртцi навiть голови не повернув – тасував карти на екранi. Проте це вiн щойно сказав – i дуже вагомо: «Одну хвилину».

– Тобто? – поцiкавився хлопець.

Мужик розвернувся на офiсному стiльцi – як сидiв, усiм тiлом. Щоки його запали, великий нiс загострився, щетина стояла сторч. Очi блищали.

– Ану познищуй його паролi, – сказав дядько, звертаючись до адмiна. – Ігровий акаунт. Поштовi скриньки. Красти негарно.

Адмiн поперхнувся.