Пов'язані Любов'ю

І в той же час, у них по-сусiдству, за високими синьо- зеленими горами i далеким обрiем був великий i дивовижний свiт з обчислювальними машинами, космiчними кораблями i складними сучасними технологiями. А в них у селi все залишалося так, як було столiття i бiльше тому. Тут життя безжалiсно завмерло, мов дитя в материнськiй утробi. І навiть хитромудрi антени, якi мiсцевi господарi дбайливо почiпляли на високi труби на дахах своiх осель, не зумiли урiзнобарвнити та звеселити iхне життя, бо не завжди могли «зловити» якiсний телевiзiйний сигнал i довести горянам вiстi про цiкавий життевий простiр за тим важкодосяжним гiрським перевалом…

Телевiзори в хатах були бiльше для декору, нiж для користi.

Бо тiльки в яснi сонячнi днi на екранi висвiчувалося гарне зображення без ненависних бiлих снiжинок, якi за негоди не сходили з екранiв телевiзорiв i постiйно псували настрiй i нерви глядачiв i не додавали гумору до мiсцевого одноманiтного життя.

Телефон – один на все село. Вiн гонорово оселився в сiльськiй радi i тiльки головуючий там довгi роки вуйко Стефко мав право користуватися цим засобом цивiлiзацii без жодних перешкод i обмежень.

Іншi повиннi були отримати його дозвiл на доступ до цiеi «панацеi зв'язку» з усiм навколишнiм свiтом.

Пошту iм привозили з iншого села i старалися пiд- лаштувати так, щоб вона надходила разом iз пенсiею. iхати за нею спецiально в таку далечiнь не було кому, а поштар розвозив ii тодi, коли вважав за потрiбне або коли було якесь термiнове повiдомлення, як говорили у них у селi – «шпарке вiданечко».

Там же, бiля сiльради, стояв невеликий склеп. Крамницею чи магазином назвати його тяжко. Це була торгiвельна точка, розмiщена у старiй критiй металевiй вантажiвцi, до якоi по прироблених сходах пiднiмалися покупцi, щоб вибрати все необхiдне. Перелiк товарiв тут – досить обмежений.

Таким пам'ятала свое село маленька Анця. Вона чула вiд мами, що колись давно, ще за радянськоi влади, до них у село приiздив пересувний клуб-кiнотеатр, який показував фiльми на спецiальному бiлому простирадлi.

У день приiзду кiно усi селяни збирались у когось на подвiр'i i на стiнi розвiшували той бiлий екран.

У селi кожен мав свою територiю та пасовисько, якi вiддiляли газду вiд газди великим прикордонним каменем. Цей камiнь називали «хiтар». Це i була межа. Землi були подiленi ще iхнiми прадiдами. Так i переходили з поколiння в поколiння, вiд господаря до господаря.