Країна розбитих сердець

– Чудово, що приiхала зараз, усi разом повечеряемо, – радiсно вимовив Андрiй. – Я приготував смачну вечерю.

Коли переодягнулась i прийшла до кухнi, де зiбралось усе ii сiмейство, то всi в один голос спитали, чи вона добре почуваеться, бо виглядае дуже кепсько.

…Уночi Андрiй прокинувся вiд того, що дружина голосно стогнала. Увiмкнув свiтло, хотiв розбудити – думав, що iй щось страшне сниться, але iй було погано – обличчя червоне, ii бив озноб. Переляканий Андрiй викликав швидку медичну допомогу, розбудив дiтей.

Усi стурбовано i з жалем дивились на свою маму, iй було так кепсько, що боялись, що вона ось-ось помре.

Приiхала швидка допомога. Лiкарi обстежили ii, дали необхiднi уколи i забрали до лiкарнi. Геть блiдий вiд шоку Андрiй поiхав iз дружиною. Дiти вже не лягали спати, увiмкнули по всiй квартирi свiтло, сiли в кiмнатi на диван i попритулювались один до одного – такi дорослi i водночас такi малi й незахищенi. Мама потрiбна в будь-якому вiцi, тим бiльше iм – вони ще не влаштованi в життi.

Сидiли, мало не плакали.

Пiд ранок повернувся тато, повiдомив, що в мами був гiпертонiчний криз i серцевий напад. Нi з того нi з сього насварив дiтей, що це через них, бо вони нiчого не допомагають мамi по дому, не слухають i взагалi, що всi бiди вiд них. Дiти вже i не сперечались, боялись, щоб i з татом не сталось якогось лиха.

Уранцi Андрiй зателефонував шефовi, повiдомив, що Уляна потрапила до лiкарнi, i сказав, який в неi дiагноз. Іван сам мало не помер вiд такоi новини, i вже через годину вони з Дарцею були в лiкарнi.

Уляна лежала на вбогому лiкарняному лiжку, металевому з iржавими бильцями i з незручним старим матрацом, продавленим сотнями чужих тiл, якi колись на ньому чекали свого одужання. Загальну картину бiдностi та убогостi доповнював вигляд лiкарняноi сiроi постелi з якимись чудернацькими вiзерунками на простирадлi. Уляна спиралась на подушку i була така блiда, що на неi було лячно дивитись. Така свiжа i красива вона iхала у вiдрядження, а за один день рiзко зiстарилась.

Дарця аж застогнала, як побачила свою вiрну подругу. Сiла на крiсло бiля Уляни, взяла ii за руку i з ненавистю глянула на свого чоловiка. Уляна злегка усмiхнулась: «Дивись, не вбий його, не вiн винен у моiй хворобi, а Роман».

– Ти його там бачила? – спитав Іван.

– Так, приiхав до молодоi, помiняв мене, як дешеву жiнку. Я сама винна, що покохала його, – сказала, ледь стримуючи сльози, Уляна.

– А ти знав? – i подивилась запитально на Івана.

– Так.