Заходить до хати вампір волохатий

У цього Вовусика колись була сiм’я i вiн розповiдав, що в кого е мама, того iншi бояться скривдити. Сам Вовусик як, бувало, мамi поскаржиться, то всiм хулiганам ставало непереливки…

Вихователi завжди мали з дiтиськами клопiт, коли доводилося вивчати з ними пiсню «Рiдна мати моя…» Бо вихованцi не розумiли, чому ця мати «ночей недоспала». Вони краще сприймали розповiдi тих ровесникiв, якi, перед тим, як потрапити на державне утримання, проживали в отчому домi. Але згодом iхнi родичi чи то трагiчно загинули, чи потрапили до тюрми, чи то iх позбавили батькiвських прав через недбальство та пияцтво.

– Як я ще був з татом i з мамою, – згадував якось Іванко Зiвацький, маленький i кругленький, мов гудзичок, iз зашмурганим носиком, – то вони, бувало, куплять горiлки, а на закуску – цукерки. І давали менi цих цукерок аж цiлу жменю!

–І горiлку також? – допитувалися дiтки, зачаровано округливши оченята.

– Не, – вiдповiдав Зiвацький, втираючись нiздрi рукавом свого светра, який виконував роль носовичка. – Горiлки вони менi не наливали, бо iм би самим не вистачило!

А Петрик Повiтруля (опецькуватий, мов жолудь, ще й у дiвчачому пальтечку), коли потрапив до iхньоi групи, то в перший же день розповiдав:

– Моя мама шодня приводила до хати всяких дядькiв, а мене iз самого ранку випускала на вулицю, шоби я iм не заважав. А ше вона клала менi до торбинки ножичок, пiвбуханки хлiба та кавалок «кубаси» i вiшала менi на шию, аби я мiг собi перекусити.

Дiтки слухали, затаiвши подих, а очка iхнi блищали, як у лихоманцi. Пiсля подiбних розповiдей очевидцiв з волi iм так кортiло жити вдома, поза розкладом, i нi з ким не дiлитися льодяниками. І тодi в iнтернатi наставала така тиша, яку в iншi днi марно намагалися встановити вихователi, роздаючи малятам налiво й направо запотиличники й штурхани.

Вряди-годи траплялося, що когось iз дiтлахiв всиновлювали. Тож i Мар’яночка сподiвалася на таке щастя i, коли, бувало, загледить на порозi iнтернату дядечка з тiтонькою, то ii оченята загорялися надiею. Проте, на жаль, вона була приречена на роль гарноi живоi iграшки, якiй вiдвiдувачам було так приемно чiпляти на голiвку величезний бантик. Далi справа не заходила. Захожi захоплювалися нею, а брали за названих доньок iнших дiвчаток.