Постріл в Опері

Але на «розтягайчиках з трюфелями» Ахматовiй пробачили:

«Киiвський Врубель. Богородиця з шаленими очима в Кирилiвськiй церквi. Днi, сповненi такою гармонiею, яка, минувши, так до мене i не повернулася» – останнiй з «киiвських» записiв Анни Ахматовоi.

Маша не розумiючи струснула головою.

«Не любила Киiв» не в'язалося зi «сповненими гармонiею днями».

Любов до Мiшиних картин – з поганим вихованням.

И в Киевском храме Премудрости Бога,

Припав к Солее, я тебе поклялась…

Киевиця вiдклала журнал.

Поки вона переживала своi суперечливi стосунки з майбутньою Першою поетесою Росii, Мир встиг остаточно аклiматизуватися в Минулому, перекуштував п'ять закордонних вин – «Вiно Санто», «Лакримо Крiстi», «Болгатур», «Мальвазiя», «Кахетинське» – i вибрав останне.

– Чи не бажаете скуштувати, мадемуазель Ковальова? – зустрiв вiн ii погляд. – Пiсля трудiв праведних.

Трудiвниця ковтнула слину.

Стiл окупувала неймовiрна кiлькiсть наiдкiв, назви яких Маша, вигодувана картоплею й кашею, обожнювала лише за творами класикiв.

Прямо перед нею стояла стерлядь у срiблястiй каструльцi, перекладена трюфелями.

Киевиця нерiшуче доторкнулася до срiбноi виделки.

– Та iж, Машо, iж, куди поспiшати – час все одно спинився! – розвiяв ii сумнiви Мир. – iж i розповiдай, що надумати зволила.

– Про Лiру бiльше анi слова… – (Наступнi п'ятнадцять хвилин Маша мовчала, наслiдуючи правило: я нiмий, поки я iм.) – Але ти мав рацiю. – (Розтягайчики були невимовно смачними!) – Окрiм дiдуся Еразма Івановича, що служив у канцелярii генерал-губернатора Бiбiкова, в Ахматовоi купа зав'язок на Киевi.

Тут iй освiдчився Микола Гумiльов. Тут, у Киевi, вона з ним обвiнчалася в церквi Миколи Марлiкiйського. У Киевi мешкала ii рiдна тiтка та велика кiлькiсть кузин. До Киева, пiсля розлучення з чоловiком – батьком Анни, переiхала жити ii мати. І жила тут досить тривалий час, з тiею самою дочкою Іею, яка народилася в Киевi взимку 1894… точнiше, оцiеi зими, – кивнула вона на вiкно.

На забитий зимовий фонтан «Іван» опустився чорний ворон.

– А ще оцiеi зими, – Ковальова з тривогою дивилася на зиму, помiчену чорною крапкою, – у Киевi улюблений брат Анни захворiв на дифтерит. Тодi це була небезпечна хвороба, вiн дивом уник смертi. А коли вирiс, одружився з однiею з киiвських кузин.

– І який з цього висновок? – спитав Мирослав.

– Ще не знаю. Поки що нам достовiрно вiдомо одне: Ахматова справдi знайшла в Царському саду брошку – це не байка.