Постріл в Опері

У тринадцять, втративши обох батькiв, Катя опинилася пiд опiкою згаданоi Чарни, i досить було згадати це, як перед очима в неi з'являлася тарiлка з цвiтною капустою, яку тiтка змушувала iсти й яку вона, Катя, хоч як намагалася, з'iсти не могла – органiзм уперто випльовував шматки капусти назад.

Тортури цвiтною капустою тривали три роки – у шiстнадцять Катерина втекла…

– …а ти ii з дому вижила. На вулицю вигнала.

– З мого дому, – сказала Дображанська, не вiдводячи погляду вiд чоловiка й жiнки, заведених у траурну рамку.

– Казала Чарночцi, – пробурчала Тата, – якби ти Катину квартиру приватизувала…

Катя обернулася.

Подивилася на тiтку – шiстдесятирiчну, худорляву, з довгою зморшкуватою шиею, прикрашеною ниткою зеленого пластмасового намиста.

Подивилася без роздратування, з вiдстороненою цiкавiстю – Катя пам'ятала це намисто з тринадцяти рокiв. А обличчя тiтки забула – довге, з великим носом i невеликими, розумними, глибоко посадженими очима.

«Цiкаво, – подумала Катя, – в молодостi вона була вродливою?»

– Я не з тих, кого можна викинути пiд паркан, – сухо пояснила племiнниця. – Це була квартира батькiв. А тiтка Чарночка – дурна. Ким треба було бути, щоб переiхати й удати, що так i було. Вона що, справдi, думала, що я iй подарую?

– Могла б собi й iншу купити, – вiдбила тiтка. – Ти ж тепер багатiйка.

– Багатiйка. – Катя пiдiйшла до столу, вкритого запорошеною оксамитовою скатертиною, торкнулася ii рукою – вона пам'ятала цю скатертину.

– Вона тебе виховала!

– Вона менi всi нерви вимотала, – скривилася Дображанська. – Дiстала своiми курячими мiзками, мiщанством своiм. Я мовчу про ii дiтей. Ненавиджу той час. Мало того, що мама з татом загинули, так я ще до тiтки Чарни потрапила.

Попалася…

«Щоб не залишати сироту без нагляду», тiтка перебралася з чоловiковоi «гостинки» до двокiмнатноi Катиноi «сталiнки», прихопивши його самого, безлiч квiткових вазонiв i двох синiв – вiком трьох та семи рокiв.

Хлопчикiв оселили в Катинiй кiмнатi.

– І вона ще вимагала, щоб я за ними безлад прибирала, – сказала Катя. – Носи iм пiдтирала. Ви не уявляете, з яким задоволенням я викинула iх з дому. Нi, люди таки iдiоти. Їi навiть не хвилювало, що я три роки живу в гуртожитку. Вона вважала: все так, як мае бути – справедливо й правильно. Якщо iй у моiй квартирi добре, отже, i в цiлому все чудово.