Постріл в Опері

Розгодована горжетка чимось невловимо нагадувала свою хазяйку – кричущу бiлявку – крутогруду, круглооку й круглоносу. А от руда панночка в смугастiй сорочцi, що сидiла поруч iз бiлявкою, здавалася цiлковитою протилежнiстю сусiдки.

Та й взагалi, всi три жiнки – брюнетка, бiлявка й руда, що зiбралися в круглiй кiмнатi Вежi, – були цiлковитою протилежнiстю одна одноi, й сторонньому спостерiгачевi важко було б намислити причину, здатну об’еднати в одне цiле подiбний трiумвiрат.

– …Зокрема, чи можу я завдяки магii збiльшити прибуток моiх супермаркетiв? – Голос чорноволосоi Катi лунав владно, i ii голосу пасувала владнiсть, а iй самiй зовсiм не до лиця були золотi окуляри з вузькими, «зiщуленими» скельцями.

Зрештою, якщо не зважати на цю неважливу деталь, обличчя Катерини Дображанськоi було таким вродливим, що в того, хто бачив ii вперше, зникали бажання й думки.

Розлiт ii брiв, розрiз очей, примхливий вигин губ вкарбовувалися в пам’ять, наче тавро в шкiру раба.

Проте бiловолоса Даша Чуб, на прiзвисько Землепотрясна, сповiдувала принцип: «Ми – не раби, раби – не ми!»

– Не можеш! – безапеляцiйно заявила вона.

Круглобока, кремезна й пружна, як м’яч, Даша викликала непереборне бажання вщипнути ii за смачний бочок.

Їi усмiшка заражала, манери – лякали, а вбрання викликало подив. Окрiм рудоi кiшки Землепотрясну прикрашало безлiч заманливих цяцянок i мiнiмум одягу.

Однак на ii руках дзвенiло не менше двадцяти золотих браслетiв, на шиi лежало чотири намиста iз золотих дукатiв, у вухах висiли величезнi сережки, народженi в епоху Киiвськоi Русi. Бiле волосся, заплетене в сотню пухких папуаських кiсок, виблискувало золотими шпильками.

– Другий труп був би твiй, якби Маша тебе не воскресила, – скривилася Чуб у бiк вродливоi Катi й перевела погляд на третю.

На тлi яскравоi бiлявки й дивовижно вродливоi брюнетки Маша Ковальова, руда й похмура, здавалася зовсiм непримiтною.

Із високим готичним лобом, iз золотими бровами, що за кольором майже зливалися з пергаментною шкiрою, з очима, сповненими запитаннями, на якi не варто знати вiдповiдi, вона викликала почуття знiяковiлого нерозумiння.

Руда сидiла на краечку дивана, зсутулившись й опустивши очi долу, наче зсередини ii роздирало нерозв’язне й гнiтюче щось.