Постріл в Опері

Вони зайшли на кухню, простору, занедбану, яка Машi видалася дуже затишною. На стiнi висiли древнi ходики з шишечками й написом «49 рокiв великого жовтня».

– Ви не надто голоднi? – поцiкавилася Веронiка, замислено дивлячись на свiй холодильник.

– Це означае, – уiдливо повiдала дочка, – що iжi в нас, як водиться, нема!

– Ну, бутерброд можна зробити, – спокiйно зауважила Веронiка.

– Добре! О’кей. Давай бутерброд. Жерти хочеться страшенно! Я вза-агалi страшенно голодна, ма! – з викликом вимовила Даша.

– Отже, три бутерброди, – пiдбила пiдсумки мама.

Чуб страдницьки закотила очi.

– Так от, ма, до справи, – почала вона, наiжившись. У кожному ii словi стирчала циганська голка.

– Так, донечко.

– У нас в роду були вiдьми?

Дашина мати заклякла з батоном i качалкою ковбаси в руках.

Але те, що першоi, помилковоi митi Маша сприйняла за подив, виявилося лише персональною манерою Веронiки глибоко й серйозно замислюватися.

– Наскiльки менi вiдомо, не було, – так само спокiйно сказала вона пiсля секундних роздумiв.

– Ось так! – Даша рiзко придушила пальцями шию.

– Твiй дiд по батьковi написав книгу про вiдьом.

– Я знаю, – нечемно обiрвала матiр онука Чуб. – А з якого б це дива вiн ii написав? Може, я вiдьма по батьковi?

– То ж бо й воно, що нi. – Жiнка нарiзала хлiб. – Ти ж знаеш, ми з твоiм дiдом були великими друзями. І я пам’ятаю, як вiн шкодував, що в його роду нема жодноi вiдьми, й дiзнавався: чи не було iх у нашому. Вiн усе життя збирав iнформацiю про киiвських вiдьом, i, звичайно, йому було б цiкаво… Але твiй дiд страшенно пишався, що ваше прiзвище – Чуб – хоч би там як найгоголiвське! У «Вечорах на хуторi поблизу Диканьки» козак Чуб – батько тiеi самоi Оксани, що послала Вакулу по черевички, «як у царицi».

– Чуб – дiвоче прiзвище! – рiзонула онука Чуб. – Оксана його все одно б змiнила. І вза-агалi лiтературного родоводу не бувае.

– Дашо, навiщо ти так? – не витримала Ковальова.

– Не звертайте уваги, Машенько. – Веронiка поставила перед ними дерев’яну дошку з нарiзаними великими шматками, розхристаними бутербродами й увiмкнула електрочайник. – Звичайне «не зiйшлися характерами».

– Звичайне? – Чуб чомусь ображалася чимдалi дужче. – Та ти нiколи, нiколи мене не розумiла! Ти навiть не чуеш, що я тобi кажу. Тобi на мене наплювати.