Постріл в Опері

Даша, яка чесно мовчала майже три доби, була явищем неймовiрним!

– До свого художника побiгла в ХІХ столiття. До Врубеля. Еге ж?

– Еге?

– Ну й чьо, не склалося? – спiвчутливо сказала подруга.

– Не склалося.

– Я так i зрозумiла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моiм Демоном – iз Яном. На шабашi все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезiла, допетрала: то ж був зовсiм iнший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!

– Не подобалася ти йому, – неочiкувано жорстко сказала Маша.

– З моiм Яном?!

– Нi. З моiм Деном.

Тут автор мае дещо пояснити.

Із тим, кого Голова киiвських вiдьом Василиса Андрiiвна шанобливо називала Хазяiном, кого книга Киевиць називала «Той, що стоiть по лiву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – iз Дем’яном, Яном, Демитрiем Киевицьким у без року тиждень Киевиць склалися складнопiдряднi стосунки.

Почати з того, що кожна з Трьох Киевиць бачила Свого Демона.

Перед Катею вiн з’являвся у виглядi холодного блондина.

Перед Дашею – у виглядi моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самi вуха!)

Маша ж водила знайомство з нiчнооким i чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим i добродушним, але дуже швидко дав зрозумiти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехiд до iншого Киева.

І Машi деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напiвнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.

Не так щоб Демон вiдмовлявся iм допомагати.

Але ранг його в Киевi був надто високий, щоб вiн вважав за потрiбне приховувати: вiн поважае не iх, а iхню владу, бо вони – люди, слiпi, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як слiпi кошенята у людей, якi не схильнi милуватися нерозумними тваринками.

– Нi, я не вiрю! – Вiд надмiру почуттiв Чуб схопилася на ноги, задзвенiла сережками.

– Вiн сказав менi, як його знайти. – Маша поглянула на небо. – У будь-якому разi доведеться з ним зустрiтися. Може, вiн порадить, як бути з Акнiр. Хоча… – Вона помовчала. – Знаеш, я не впевнена, що так уже хочу бути Киевицею.

– Ти? – дзенькнула золотом Чуб.