Меч і хрест

З Вiктором Арнольдовичем, незмiнно пiдтягнутим, лощеним i свiтським, який чiтко усвiдомлював межi, прокресленi навколо його гонорових клiентiв, i нiколи не переступав цю невидиму риску, дiялося щось дивне i пiдозрiле. І в Катi з’явилась iдея.

– Не зрозумiла. Пояснiть! – сухо наказала вона.

– З iншого боку, – тривожно сказав Арнольдович сам собi, – не могли ж ви вивчити ii напам’ять. – Вiн зам’явся i раболiпно-пiдлесливо пробелькотав: – Чи можу я попросити вас прочитати менi ще щось, там, де я вкажу?

– Але пiсля цього я отримаю вiд вас повне i вичерпне пояснення! – безапеляцiйно констатувала Катя.

Директор радiсно закивав, погоджуючись, i, пiдсунувши iй книгу, почав перегортати навмання товстi, негнучкi сторiнки збудженими, догiдливими руками.

– «Высуши тоску, Ясная Киевица», «Когда луна впервые взойдет весной», «Ты – его закон, но есть законы и для тебя», – слухняно прочитала Катя три уривки в рiзних мiсцях. – І що тепер? – уточнила вона деспотично.

– Так-так… Чарiвно, чарiвно.

Директор раптом дивно заспокоiвся мертвим i блiдим спокоем, i, знову зробившись машинально ввiчливим, галантно пiдсунув iй крiсло. Потiм, притримавши ii наступне запитання жестом руки, пiдiйшов до невеликоi шафи XIX столiття, заставленоi показними позолоченими палiтурками нескiнченного словника Брокгауза i Єфрона, вiдчинив дверцята нижньоi секцii та, порившись у купi паперiв, витягнув убогу брошуру киiвського розливу з украiнською молодицею на обкладинцi. Розгорнув, прочитав, кивнув i безсило опустив руки.

– Гаразд, – мовив вiн негарним i хрипким голосом. – Останне запитання, дорогоцiнна Катерино Михайлiвно. Можу я запитати, звiдки у вас ця рiч?

– Не можете! – вiдрiзала Катя, але тут же зрадила свое рiшення. – Дiсталася вiд бабусi.

– Вiд вашоi рiдноi бабусi? – навiщось перепитав вiн.

– Так, вiд моеi рiдноi бабусi. А що?

– А ким, вибачте, була ваша бабуся?

– Вчителькою! – погрозливо пророкотала Катя. – Яке це мае вiдношення до книги? Я взагалi ii погано пам’ятаю.

– Погано пам’ятаете? Тодi це багато що пояснюе, – закивав Вiктор Арнольдович, як iграшковий бовванчик.

– Що, пробачте, це пояснюе? Ви менi дасте вiдповiдь на запитання чи нi?! – вже неприховано заволала Катерина.

– Заспокойтеся, Катерино Михайлiвно, заспокойтеся, – механiчно замахав на неi руками вiн, немовби намагаючись погасити полум’я, що зненацька шугонуло на нього. – Якщо у вас була така бабуся, вам краще зайвий раз не нервуватися.