Меч і хрест

Але в мене дочка там навчаеться. На четвертому курсi. На iсторика!

– На четвертому курсi iсторичного? – в занадто великих очах чоловiка загорiвся небезпечний iнтерес. – У такому разi, можливо, ви знаете Риту Боець? Судячи з усього, вона однокурсниця вашоi дочки.

– Чого це ви так вирiшили? – Тривога Сергiйовича наростала.

– Ми знайшли ii сумку. У нiй був студентський квиток i залiкова книжка.

– О Боже! – похололо всерединi. – Боже милостивий! Нi!

Смерть, i без того жахлива та безбожна, виявилася такою близькою, що пробiгла зовсiм поряд вiд найдорожчоi на землi iстоти – його Мурзика, Марiйки! Марiйки, що втекла сьогоднi вночi раптом, – невiдомо куди.

– Це дiгери! – поривчасто нахилився Сергiйович, простягаючи до тезка руку, нiби маючи намiр схопити того за рукав. – Я вашим говорив. Двi ночi пiдряд, у цьому самому мiсцi. І Кирилiвськi вiдкритi! А про цi печери самi знаете, що базiкають…

– Що саме? – жваво уточнив слiдчий.

– Та чого тiльки не придумують! Що нечисто там. І сунутися туди не можна, бо вони нiби просто до пекла ведуть.

У Киевi ж пiд землею печер багато, i про кожну своя байка е. Про цю – така.

– Це не байка, – звiв брови слiдчий Бойко, дивлячись на Сергiйовича впритул очима, що здавалися нереальними. – Для когось це зовсiм не байка. Якийсь божевiльний вiрить у неi так сильно, що вбивае людей. Це ритуальне жертвопринесення. Вони – не дiгери, а сатанiсти. Ваша дочка знала про рiд ваших занять? – запитав вiн рiзко.

І Володимир Сергiйович угадав: тезко вже пiдозрюе його Марiйку, а заразом i його самого.

Проте все ж не вiдчув вiдторгнення. Суворий клинопис складок на лобi Володимира Бойка, вимогливi та впертi вузькi губи й напружений пошук у занадто великих його очах переконували: той – нормальний мужик. Серйозний. І не пiдлий, видно.

– Про аварiю? Та нi, звiдки? Тобто вранцi знала, звичайно, – вiдповiв Володимир Сергiйович чесно. – А вночi? Та я й не мав тут бути, у мене вихiдний. Просто попросив, аби коли що, хлопцi менi подзвонили.

– Так-так, – кивнув Бойко, мабуть, уже повiдомлений про змiст свiдчень колег Сергiйовича.

 – Але що, власне, змусило вас припустити, що аварiя може статися вдруге?

– Та те, що я серцем вiдчуваю, не так щось! – закричав Сергiйович. – Не так щось iз трубами! Не могло новi труби без причини всi разом прорвати! Ми ще вранцi з Колею, другом моiм, балакали, що треба в мiлiцiю повiдомити.

– Ви вважаете, хтось пошкодив iх навмисно?

– Не схоже, – скривився Володимир Сергiйович.