Меч і хрест

У вiтальнi ритмiчно туркотiв телевiзор i постукував маленьким позолоченим маятником годинник iз бронзовою пастушкою у вбраннi галантноi великосвiтськоi дами, куплений Катею в антикварному салонi «Модерн». Катя згадала про золотий ланцюг у виглядi змiйки, i ii настрiй злегка потеплiв. Вона спробувала розстебнути замок, аби розглянути приемну обнову краще, але змiя уперто стискувала свiй хвiст, – напевно, застiбка була iз секретом.

– Сивину не забудь зафарбувати, – нагадала вона Танi, стараючись, аби обличчя залишалося нерухомим.

– Я все пам’ятаю, – дзвiнко озвалася косметичка. – Ви тiльки личком не клопочiться, масочка ж бо у нас така, що стягуе. Полежте п’ять хвилин спокiйненько, будете як шiстнадцятка. Я вже фарбу розмiшую, не хвилюйтесь.

– Легко сказати – не хвилюйтесь, – примирливо пробубонiла Катя. – Знала б ти, що я сьогоднi пережила.

– Так що ж у нас сьогоднi сталося? – догiдливо запитала Танечка, що успiшно поеднувала основну спецiальнiсть iз професiею «дикого» психоаналiтика i тому тут же гармонiйно змирилася з думкою, що заткнути пiдопiчну iй не пощастило.

Якщо Катерину Михайлiвну прорвало на вiдвертiсть саме зараз, iз цементуючою маскою на обличчi, що ж… Бажання клiентки псувати собi шкiру – такий же закон, як i будь-яке iнше ii бажання.

– Прийшла сьогоднi у важливiй справi в одну серйозну органiзацiю, – з апломбом поскаржилася Катерина, – а в iхньоi спiвробiтницi виявилася падуча. Померла просто в мене на очах!

– Який жах, – професiйно пiдтакнула косметичка.

Катя покiрно перемiстилася з канапи на стiлець i невидюче втупилася в екран:

«…у музеi росiйського мистецтва вiдкрилася довгоочiкувана виставка Вiктора Васнецова, – спробував заспокоiти ii диктор зовсiм незначущою свiтською iнформацiею. – Із 1885 по 1896 рiк художник жив у Киевi. Всi майже десять киiвських рокiв Васнецов працював над своею легендарною картиною «Богатирi», яких вважав реальними iсторичними особами.

Але Катерина благополучно прослухала iм’я та регалii iнiцiативного аматора мистецтва й мимоволi вгледiлася в телеекран, лише коли той обрамив апатичне обличчя зимноокого альбiноса, за яким усього кiлька годин тому вона займала чергу до кабiнету припадочноi Килини.

Нi, Киiв усе-таки – одне велике село!

– Ти уявляеш? – вела далi Катя. – Взагалi про кадри не пiклуються.