Меч і хрест

Марiйка рiшуче розвернулася лицем до центрального нефа з оповитими розкiшним плетивом рослинно-геометричних вiзерункiв вiсiмнадцятьма давньоруськими святителями на пiлонах i в пiдставах арок, евангелiстами на високих «вiтрилах» «корабля», труною з тисячасемисотлiтнiм нетлiнним тiлом сiмнадцятилiтньоi Святоi Варвари, що дала iм’я далекiй Санта-Барбарi, – i з гордiстю погладила очима надпрестольну Володимирську Богоматiр у золотому пiвколi центральноi апсиди, яка простуе по бездонному золотому небу в оточеннi восьми шестикрилих серафимiв.

Обличчя Марii, в яку був закоханий семирiчний Сашко Вертинський, що носив на побачення з нею квiти i заздрив хлопчакам, якi спiвали для неi на хорах, i мрiяв, що коли-небудь теж носитиме свiчку по Володимирському храму, – було приховане вiд Марiйки денними тiнями. І невиразний образ Богородицi в червоних черевичках залишався таемницею для дiвчини, що уникала нескiнченно довгих, урочистих, яскраво освiтлених чотирма бронзовими люстрами церковних служб.

«Боже, як тут добре!»

Студентка щасливо i солодко втягнула повiтря, насолоджуючись усiм тiлом миттю небуття мiж домiвкою та iнститутом.

Їй подобалося «не бути» у величезному, зачохленому тiнями денному Володимирському. Зараз собор був нiчиiм i покiрно належав лише iй. І навiть якби повногубий i кароокий Володимир, який скидав фiгури язичницьких iдолiв, – Володимир, чий пам’ятник на Володимирськiй гiрцi митрополит Фiларет Амфiтеатров визнав новою фiгурою iдола, що порочить iм’я князя-хрестителя, який боровся з iдолами, i навiдрiз вiдмовився освятити його i закликав побудувати на противагу «язичницькому» пам’ятниковi правовiрний Володимирський собор, – вiдвiв карi очi вiд намальованого Васнецовим неба i обурено поглянув на новоявлену iдолопоклонницю занадто гарних стiн кафедрального храму Фiларета нинiшнього, Марiйка вiдповiла б князевi: «Ти нiчого не розумiеш!»

Вона так i не просунулася далi нiж на п’ять крокiв i, закотивши пiд лоба очi, ледь розтуливши натхненного рота, уявила раптом так запаморочливо глибоко, немов розрiзала собою впоперек столiтнi пласти часу, що по цiй точцi, де стоiть зараз вона, проходили – не могли не проходити! – роблячи п’ять крокiв вiд входу: останнiй iмператор Росii Микола, який приiхав на освячення соборного храму 20 серпня 1896 року, i Васнецов, Нестеров та Врубель, що створили освячений, i Параджанов, який творив тут сценарiй для свого фiльму про Врубеля через сто рокiв.