Відлуння любові: чоловіки

Вчорашнi розмови i спогади перекинули з берега на берег хиткий мiсточок.

Чому мене мордуе?

Боязко вiд думки, що в тридцять п’ять життя закiнчуеться? Наче старий склеротик, з острахом озираюсь, щоб вкотре переконатися, що минуле – не вигадка i не епiзоди з колись прочитаних книжок.

Двiчi в одну рiчку не ступиш. До обiду я залишу цю квартиру i не знаю, чи повернусь коли-небудь?

В ранковiй тишi чути, як за стiною в сусiднiй квартирi жiночий голос заспокоюе дитину.

Нашi погляди зустрiлись тодi, коли я обережно, щоб не розбудити, перевертався на iнший бiк.

– А ранок видався недобрим, – обережно витер на щоках сльози. – Що трапилось?

– Ти любиш дiтей? – запитала вона.

– Люблю.

– А мене ти любив?

– Любив.

– Тодi чому в нас з тобою не мае дитини? Чому все повинно було коли-небудь закiнчитись? І чому ми зараз з тобою в одному лiжку, Воронiн?

– Я до тебе бiльше не приiду.

– Ти нiколи до мене не приiдеш, аби сказати, що ти звiдси нiколи й нiкуди бiльше не пiдеш.

– Мене вже нiхто давно нiде не чекае.

– Ти один?

– Перманентно, бо це природно.

Вона йде до ванноi кiмнати, а я – варити каву. Приемно здивований тим, що до цього часу ще вцiлiв мiй «штатний» халат. Випраний, випрасуваний. Весь такий свiженький, нiжно окутуе мое тiло.

– Я думав, що ти вже ним давно миеш пiдлогу.

– Вiн, дурненький, все ще чекае, коли ти сюди повернешся.

– Аби всi халати в свiтi були такими розумними.

У вiдповiдь вона гримае дверима. Шумить вода. Шумить так само, як i багато рокiв тому. Все в минулому. Тiльки ми – двi тремтячi тiнi.

Курю натщесерце. Знаю – не варто було б, але iнодi приемно зробити те, чого не слiд би робити. Трiшки дитинства – i фарби заграють. Менi подобаеться ранок. Момент iстини – в перших хвилинах пробудження, а далi – бридке повернення до вчорашнiх залишкiв життя.

– Кава готова.

– Є ще трiшки вина.

– Я охоче вип’ю. У тебе сьогоднi справи?

– На третю годину. Я займаюсь репетиторством. Та й тобi б не завадило серйозно зайнятись пошуками роботи.

– Менi вже давно нiчого не завадить.

Переймаю в ii поглядi знайому тiнь невдоволеностi. Здогадуюсь: мое безтурботне iснування починае ii дратувати.

– Ранок iнтелектуального iдiота. Коли б я писала з тебе нинiшнього портрет, то назвала б його саме так.