Танок

Його темнi кiгтистi лапи нарештi залишили коло: ведмедик хотiв додому.

– Менi шкода, доню, – промовив Ведмiдь чи то до тiла, чи до ведмедика, а потiм, пiдперши колiньми сокиру, пiдхопив тварину обома руками та понiс кудись у темнi хащi.

Небо починало сiрiти, натовп потроху мовчки розiйшовся. Лише декiлька залишилися пильнувати, щоб лiсникову доньку не вкрали зголоднiлi тварини. А десь у мiстi прокинувся я.

Я не думаю, коли йду вночi до школи. Моi черевики розумiють, куди треба йти й наскiльки швидко. Мiсто велике, проте наодинцi ходити безпечно.

У нас гарне мiсто: багато дерев, околицi, вкритi горами та луками. Я дивлюся на дерева, поки моi ноги несуть мене поряд iз другом, а думки моi десь у горах. Ми звикли до цього: я звик, мiй друг, моi черевики. Інодi друг каже щось до мене чи легенько повертае мене в потрiбному напрямку, якщо попереду натовп, а натовпу майже не бувае. Школа далеко, ми живемо на околицi мiста, отож вирушаемо ще перед свiтанком. Люди в моему мiстi надають перевагу дню.

– Попереду! – друг звично притримуе мене за плечi, проте зараз це непотрiбно. Я вже встиг повернутися з гiр i бачу перед собою лiсову автотрасу. Автотраси – найнебезпечнiшi мiсця з усiх, якi чекатимуть на нас наступнi п‘ятнадцять хвилин дороги.

– Щось iх сьогоднi замало, – кажу я, маючи на увазi машини. Гори в моiй головi повнiстю, безповротно розсiялися.

– Справдi. Може, десь таки народився та жере iх дракон? – мiй друг занадто любить драконiв.

– Може бути. То йдемо до нього? – нам було весело, а часу до школи вдосталь.

– А чому ж нi?

Ми наввипередки побiгли по краю сiроi смужки асфальту. Було сиро й трохи прохолодно, пахло живицею, як у справжньому лiсi, проте по обабiч нас нiякого лiсу вже не було, лише двi зелено-коричневi смужки, що розпливалися. Мiй друг мчався, як i завжди, наче на справжнiх драконячих крилах – про це я йому й повiдомив, коли ми рiзко зупинилися бiля повороту шосе. Драконолюб нiчого не вiдповiв. Тикнув пальцем кудись, куди не дiставали моi очi.

За деревами посеред траси стояло декiлька машин: три звичайнi, одна з перебитим носом, ще одна була лiкарняною. Іншi машини по той бiк також зупинялися, iхнi водii з сiм‘ями вивалювалися з крiсел та в щось вдивлялися. Я пiдiйшов. На асфальтi лежав чоловiк з неприродньо розкинутими руками й оберненою в протилежний вiд мене бiк головою… На одязi чорнiла велика пляма. Я все зрозумiв. Пiдiйшов до друга, долонею показав, що хочу ще вiдпочити. Вiн погодився.